Ганна КОЗЕЛЬСЬКА
“Вечірня Полтава”, № 33 (651) від 18 серпня 2005 р.
Слони, прянощі, казкові скарби раджів, заховані в джунглях, неймовірна суміш мов і народів, величний океан і засніжені гори… Приблизно так уявляють собі Індію європейці. І купують туристичні путівки до країни казок. Та чи можна купити путівку до справжньої Індії? Один із наших земляків, котрий нещодавно повернувся із подорожі цією країною, бачив іншу Індію — ту, яку не показують туристам…
“МОЇМ ОДЯГОМ ОБЛІПИЛО ПАРКАН, І РАЗОМ ВОНИ ПОЛЕТІЛИ В ДЖУНГЛІ”
Полтавець Юрій Страшко — не звичайний турист. Він — один із тих європейців, які сповідують вайшнавізм — стародавню філософську, релігійну й культурну традицію, серце індуїзму. Зрозуміло, що святі місця цієї традиції знаходяться у Індії. Саме бажання здійснити паломництво й привело нашого земляка за тисячі кіломе-трів до екзотичної східної країни.
Звісно, путівки для такої подорожі не купиш у турагентствах. То-му їхати доводиться на свій страх і ризик. “Перш, ніж наважити-ся на таку поїздку, треба бути достатньо підготовленою людиною, — стверджує Юрій Страшко. — Необхідно володіти інформацією про клімат, правила поведінки, особливості побуту. Щоб отримати ці відомості, я спілкувався в Україні з понад двадцятьма людьми, котрі подовгу й неодноразово перебували в Індії. З їхніх розповідей дізнався, що в Північній Індії, де розташовані головні місця паломництва вайшнавів, люди й досі дотримуються дуже суворих моральних принципів. Наприклад, неприпустимим вважається йти по вулиці, обнімаючи жінку. Або за руку з нею. Якщо це навіть власна дружина. Взагалі в громадських місцях жінки тримаються окремо від чоловіків. У храмах є “чоловіча” й “жіноча” половини алтарної зали. А в громадському транспорті жінки сидять по один бік проходу, чоловіки — по інший. Разом із тим цілком нормальне явище тут — якщо прямо на дорозі хтось, даруйте, справляє природні потреби”.
Щодо клімату — під час перебування групи українських паломників у цій частині Індії мала бути спекотна й суха погода. У місті Маяпурі, де, за переказами, народився Чайтанья Махапрабху, якого індійці шанують як великого святого і втілення Бога, стовпчик термометра піднімається подекуди до плюс 40 і навіть плюс 50 градусів. Коли Юрій Страшко з друзями приїхав туди, їх поселили в бамбукових хатинках. І хоча в кожній із них справно працює вентилятор, витримати спеку дуже важко. Європейським туристам зазвичай не рекомендують залишатися у такому кліматі більше двох тижнів. Утім, наші мандрівники провели в країні два місяці. І витримали випробування не лише спекою.
“У Маяпурі в цей час зазвичай дощів немає, — розповідає Юрій Вікторович. — Але нам довелося пережити два справжніх тропічних урагани. Цікаве й дуже страшне явище. Налітає сильний вітер, розпочинається дощ, падає град розміром із велику абрикосу. Навколо все злітає у повітря — бананові пальми, паркани, намети, меблі… Мій одяг зірвало з мотузки, обліпило ним паркан, і разом вони полетіли в джунглі. А в мене було відчуття, що час уже йти на небеса… А незабаром над Маяпуром знову засяяло сонце і за кілька годин висушило калюжі глибиною по коліна”.
ЯКЩО ДОРОСЛА ЛЮДИНА КРАДЕ, ЇЙ НЕ ПОЯСНЮЮТЬ, ЩО ЦЕ ПОГАНО, А Б’ЮТЬ ПАЛКОЮ
За спостереженнями нашого мандрівника, індійці — люди прості, виховані й глибоко віруючі. Принаймні в тих містах, містечках і селах, якими пролягав маршрут паломників. Живуть місцеві мешканці в дуже скромних будівлях, не ма-ють практично ніякої домашньої техніки, сплять часто біля житла, просто неба. Зате там практично не вживають алкоголю і не курять цигарок. Усі ходять у традиційному національному одязі, босоніж. Жінки одягнуті в яскраві сарі й дуже сором’язливі. Перед чужинцями навіть обличчя прикривають. І в той же час люди привітні, веселі, добрі. “Індійці бачать, коли людина порядна й віруюча, — говорить Юрій Страшко. — Тому паломника, хоч він і незнайомий, із радістю впустять переночувати. Йому дадуть води — помитися і попити з дороги, потім погодують, відведуть місце для ночівлі. Найбільшою екзотикою для мене стало саме це відчуття духовності й простоти місцевого населення”.
Зві-с-но, і там лю-ди бу-ва-ють рі-з-ні. То-му в кра-ї-ні іс-нує по-лі-ці-я. Ко-жен по-лі-цей-сь-кий озбро-є-ний ка-ра-бі-ном і ве-ли-кою па-ли-це-ю. Як-що пра-во-по-ру-шен-ня ско-їть ту-рист, йо-го за-три-ма-ють, від-ве-дуть до по-лі-цей-сь-кої ді-ль-ни-ці й роз-би-ра-ти-му-ть-ся. Що-до мі-с-це-вих дрі-б-них зло-дю-жок, на них зай-во-го па-пе-ру не ви-тра-ча-ють. Ко-ли лю-ди-ну спій-ма-ли на кра-ді-ж-ці, по-лі-цей-сь-кі пря-мо тут, на мі-с-ці зло-чи-ну, б’ють її па-ли-ця-ми. А на ри-н-ках у та-ких ви-па-д-ках стра-жів за-ко-ну на-віть не гу-ка-ють. Кра-ді-їв, як пра-ви-ло, за-три-му-ють са-мі лю-ди, са-мі ж і ка-ра-ють. Адже вва-жа-ють: до-ро-с-ла лю-ди-на чу-до-во ро-зу-міє, що бра-ти чу-же — по-га-но. Тож не ва-р-то їй щось по-яс-ню-ва-ти, ма-р-ну-ва-ти час і сло-ва. Кра-ще від-лу-п-цю-ва-ти, щоб че-рез біль до неї дій-ш-ли про-с-ті іс-ти-ни. Як-що ж зло-чин се-р-йо-з-ний, мо-ж-на й у в’я-з-ни-ці опи-ни-ти-ся. Юрій Ві-к-то-ро-вич якось спо-сте-рі-гав пе-ре-ве-зен-ня зло-чи-н-ців із од-но-го мі-с-та в ін-ше. На ру-ках і но-гах у в’я-з-нів бу-ли на-ру-ч-ни-ки, при-ко-ва-ні до до-в-го-го ла-н-цю-га. А ла-н-цюг три-мав на-гля-дач. Усе, як і сто-літ-тя то-му. До ре-чі, се-ред зло-чи-нів тут є і та-кий, як без-кви-т-ко-вий про-їзд у транс-по-р-ті. За це мо-ж-на по-тра-пи-ти до в’я-з-ни-ці на пів-ро-ку.
БІЛІ ЛЮДИ ДЛЯ ІНДІЙЦІВ — ЕКЗОТИКА Й МОЖЛИВІСТЬ ПІДЗАРОБИТИ
По-тя-ги в Ін-дії — за-до-во-лен-ня де-ше-ве, як за на-ши-ми мі-р-ка-ми. Пе-ре-їзд із Врі-н-да-ва-на в Де-лі — а це май-же 200 км — обі-йшо-в-ся Юрію Стра-ш-ку в один до-лар США. У по-тя-зі є про-ві-д-ник, по-лі-цей-сь-кі, про-да-ють якусь їжу. Але за-зви-чай там не-має бі-лих лю-дей. То-му на-ші па-ло-м-ни-ки бу-ли для ін-ших па-са-жи-рів ек-зо-ти-ко-ю. З усіх ва-го-нів лю-ди при-хо-ди-ли, щоб по-ба-чи-ти та-ку ди-ко-ви-н-ку. “Во-ни про-с-то си-ді-ли й ди-ви-ли-ся на нас, — го-во-рить Юрій Стра-ш-ко. — Це три-ва-ло кі-ль-ка го-дин по-спіль. Ду-же важ-ко та-ку ува-гу ви-три-ма-ти”. Про-те не зав-жди ці-ка-вість до єв-ро-пей-ців без-ко-ри-с-ли-ва. Ін-дій-ці впе-в-не-ні, що всі бі-лі лю-ди — ба-га-ті-ї. То-му й на-ма-га-ють-ся на них за-ро-би-ти. Зва-жа-ю-чи на до-хо-ди й ці-ни в кра-ї-ні, з ін-дій-ця-ми мо-ж-на й по-го-ди-тись. Ду-же хо-ро-ші за-ро-бі-т-ки там ли-ше в ди-п-ло-мо-ва-них спе-ці-а-лі-с-тів — лі-ка-рів, ба-н-ків-сь-ких слу-ж-бо-в-ців, ін-же-не-рів. А зви-чай-ні ро-бі-т-ни-ки отри-му-ють у се-ре-д-ньо-му 200—300 ру-пій на мі-сяць, тоб-то від 20 до 50 до-ла-рів. Про-те на один до-лар там мо-ж-на ку-пи-ти, на-при-клад, 2—3 кі-ло-гра-ми ба-на-нів або ви-но-г-ра-ду чи пе-ре-їха-ти весь Ма-я-пур на мо-то-рі-к-ші. Клі-мат до-зво-ляє не ви-тра-ча-ти-ся на опа-лен-ня і те-п-лий одяг. Є й мі-с-ця, яких ци-ві-лі-за-ція май-же не то-р-к-ну-ла-ся. Так, у се-лі Ека-ча-к-ра лю-ди, як і сто-літ-тя то-му, жи-вуть тим, що ви-ро-щу-ють цу-к-ро-ву тро-с-ти-ну й ку-с-та-р-ни-ми ме-то-да-ми ро-б-лять із неї цу-кор. Із транс-по-р-ту там ли-ше во-зи, за-пря-же-ні би-ка-ми. Ха-ти ро-б-лять із ко-ро-в’я-чо-го гною, змі-ша-но-го з гли-но-ю. Ти-ми ж та-ки су-хи-ми ко-ро-в’я-чи-ми “о-ла-д-ка-ми” то-п-лять ба-гат-тя, на яких го-ту-ють їжу. То-му ба-жан-ня за-ро-би-ти зай-ву ко-пій-ку мо-ж-на зро-зу-мі-ти. І ба-га-то хто ро-бить на бі-лих лю-дях свій ма-ле-нь-кий бі-з-нес.
На-при-клад, у всі хра-ми вхід без-ко-ш-то-в-ний. Але там обо-в’я-з-ко-во знай-деть-ся ба-га-то охо-чих отри-ма-ти по-же-р-т-ву. І про-сять во-ни так ве-се-ло, та-к-то-в-но й пе-ре-ко-н-ли-во, що від-мо-ви-ти про-с-то не-мо-ж-ли-во. Зви-чай-на су-ма та-кої по-же-р-т-ви — до-лар. “Я-к-що ви да-с-те два до-ла-ри, це бу-де ду-же кру-то. А як-що п’ять — вас про-с-то за-не-суть до спи-с-ків свя-тих”, — усмі-ха-єть-ся Юрій Стра-ш-ко. Ча-с-то за єв-ро-пей-ця-ми бі-га-ють мі-с-це-ві ді-ти й про-сять: “Дай ру-пій!” На на-ші гро-ші ру-пія — зо-всім ко-пій-ки, то-му за-зви-чай ді-тям не від-мо-в-ля-ють. Уза-га-лі ж, за сло-ва-ми Юрія Ві-к-то-ро-ви-ча, да-ва-ти по-же-р-т-ви у свя-тих мі-с-цях — ду-же до-б-ре. То-му ні-хто гро-шей на це не шко-ду-є. А ось на ри-н-ку чи в ма-га-зи-ні ба-жа-но зна-ти, що скі-ль-ки ко-ш-ту-є. То-му що для бі-лих усе — до-ро-ж-че.
“ДОКИ МАЛЕНЬКА МАВПОЧКА МЕНЕ ВІДВОЛІКАЛА, ВЕЛИКА СПРОБУВАЛА ВІДІБРАТИ ВІДЕОКАМЕРУ”
Ін-дій-сь-кі ри-н-ки в не-ве-ли-ких мі-с-те-ч-ках вра-жа-ють єв-ро-пей-ця не ли-ше роз-ма-ї-т-тям то-ва-рів, “о-со-б-ли-ви-ми” ці-на-ми для бі-лих лю-дей і кра-ді-я-ми. “Ко-ли ви йде-те по та-ко-му ри-н-ку, мо-же-те бу-ти впе-в-не-ні, що за ва-ми вже спо-сте-рі-га-ють”, — го-во-рить Юрій Стра-ш-ко, ма-ю-чи на ува-зі… мавп. Ці тва-ри-ни тут — та-кі ж госпо-да-рі, як і лю-ди. То-му чі-па-ти їх, як і ін-ших тва-рин, ма-н-д-рі-в-ни-кам су-во-ро за-бо-ро-не-но. Мі-с-це-ві ме-ш-ка-н-ці їх також не об-ра-жа-ють, але зна-ють осо-б-ли-во-с-ті по-ве-ді-н-ки, то-му й не по-тра-п-ля-ють у смі-ш-ні си-ту-а-ці-ї. Чо-го не ска-жеш про єв-ро-пей-ців. Ма-в-пи “по-лю-ють” за ни-ми з на-вко-ли-ш-ніх да-хів і від-би-ра-ють при зру-ч-ній на-го-ді все, що ті не впи-ль-ну-ва-ли. Осо-б-ли-во по-лю-б-ля-ють кра-с-ти фру-к-ти, оку-ля-ри й не-ве-ли-кі су-мо-ч-ки з грі-ш-ми й до-ку-ме-н-та-ми. Зві-с-но, гро-ші ма-в-пі ні до чо-го. За-во-ло-ді-в-ши річ-чю ту-ри-с-та, во-на за-ла-зить на де-ре-во й че-кає на щось сма-ч-не-нь-ке. Як-що ки-ну-ти ма-в-пі ба-нан або го-рі-шок, во-на ви-пу-с-кає із рук вкра-де-ну річ і ха-пає ла-со-щі. У на-шо-го зе-м-ля-ка ма-в-пи ма-ло не вкра-ли від-ео-ка-ме-ру. По-мі-ти-в-ши ма-ле-нь-ку га-р-не-нь-ку ма-в-по-ч-ку, Юрій Стра-ш-ко за-хо-тів зро-би-ти кі-ль-ка ці-ка-вих ка-д-рів для сво-єї до-нь-ки. І не здо-га-ду-ва-в-ся, що тва-ри-н-ка роз-хи-ту-єть-ся на гі-л-ці пе-ред йо-го об-лич-чям не про-с-то так. “До-ки ма-ле-нь-ка ма-в-по-ч-ка ме-не від-во-лі-ка-ла, ве-ли-ка спро-бу-ва-ла ві-ді-бра-ти від-ео-ка-ме-ру, — зга-дує він. — Ма-в-па так рво-ну-ла за ля-м-ку ка-ме-ри, що від-ле-тів ко-р-пус. По-тім ви-яви-ло-ся, що річ во-на зі-псу-ва-ла. Те-пер ка-ме-ра не пра-цю-є”. Не отри-ма-в-ши від-ео-ка-ме-ру, ма-в-пи ду-же роз-лю-ти-ли-ся. То-му до-ве-ло-ся як-най-шви-д-ше пі-ти з то-го мі-с-ця.
До тва-рин ін-дій-ці ста-в-лять-ся по--осо-б-ли-во-му. Адже ві-рять у пе-ре-вті-лен-ня ду-ші. А хі-ба мо-ж-на скри-в-ди-ти іс-то-ту, яка має та-ку ж ду-шу, як у те-бе? То-му бі-ль-шість тих, ко-т-рі спо-ві-ду-ють ін-ду-їзм, — ве-ге-та-рі-а-н-ці. Та най-тя-ж-чим грі-хом вва-жа-ють убив-с-т-во ко-рів і вжи-ван-ня у їжу їх-ньо-го м’я-са. Ці тва-ри-ни тут — свя-щен-ні. На до-ро-гах Ін-дії ча-с-то мо-ж-на по-ба-чи-ти, як од-ним по-то-ком пе-ре-су-ва-ють-ся ав-то-мо-бі-лі, лю-ди, ко-ро-ви, би-ки, ма-в-пи, па-ви-чі… І як-що ко-ро-ва з би-ком по-се-ред до-ро-ги за-ті-я-ли свою лю-бо-в-ну гру, рух за-вми-ра-є. Зві-с-но, лю-ди цих тва-рин про-с-то об-хо-дять, а ось ав-то-мо-бі-лі-с-ти те-р-п-ля-че че-ка-ють на за-ве-р-шен-ня за-ли-цян-ня. За мі-с-це-вою тра-ди-ці-єю, три-во-жи-ти тва-рин у та-ку мить не мо-ж-на.
“ПІД ЧАС ПЕРЕЇЗДУ ДО АЕРОПОРТУ МИ МОГЛИ ПОТРАПИТИ В АВАРІЮ РАЗІВ ІЗ ДВАДЦЯТЬ”
У ве-ли-ких мі-с-тах тва-ри-ни по-чу-ва-ють-ся не так ві-ль-но, адже там все за-по-в-не-но лю-дь-ми. До-ро-ж-ній рух там ду-же своє-рі-д-ний. Пра-ви-ло єди-не — тре-ба їха-ти лі-вим бо-ком до-ро-ги й си-г-на-ли-ти. Ін-ших пра-вил, до-ро-ж-ніх зна-ків, роз-мі-т-ки й до-ро-ж-ньої по-лі-ції не-ма-є. Ча-с-то мо-ж-на по-ба-чи-ти дрі-б-ні ава-рі-ї. Їз-дять усі, на-віть ба-га-тії, пе-ре-ва-ж-но на ав-то-мо-бі-лях мі-с-це-во-го скла-дан-ня або “То-йо-тах”, теж мі-с-це-вого складання. Ду-же ба-га-то ве-ло-рікш і мо-то-рікш. Один із них у Де-лі зму-сив на-шо-го зе-м-ля-ка до-б-ря-че по-хви-лю-ва-ти-ся, ко-ли віз до ае-ро-по-р-ту. “Я на-віть весь змок від хви-лю-ван-ня, — зі-зна-єть-ся Юрій Стра-ш-ко. — Мо-то-рі-к-ша їхав ду-же шви-д-ко й бли-зь-ко від ін-шо-го транс-по-р-ту. Ли-ше яки-мось ди-вом він при-му-д-ря-в-ся уни-к-ну-ти зі-тк-нень. А по-тра-пи-ти в ава-рію ми мо-г-ли ра-зів із два-дця-ть”.
У Де-лі зо-всім ін-ший темп жит-тя, бі-ль-ше від-чу-ва-єть-ся вплив тех-но-ген-ної ци-ві-лі-за-ції, ду-же га-мі-р-но, скрізь іде то-р-гі-в-ля. Але тра-п-ля-ють-ся й ди-ва. Од-но-го ра-зу Юрій Ві-к-то-ро-вич по-чув му-зи-ку й га-лас. Спо-ча-т-ку по-ду-мав, що то від-зна-ча-ють якесь на-ці-о-на-ль-не свя-то. А ви-яви-ло-ся — на-ре-че-ний їде до сво-єї об-ра-н-ки. По-пе-ре-ду про-це-сії йшли 30 ба-ра-ба-н-щи-ків і 15 тру-ба-чів. Во-ни й бу-ли дже-ре-лом му-зи-ки й га-ла-су. За ни-ми їхав на-ре-че-ний — на бі-ло-му ко-ні, у роз-кі-ш-но-му одя-зі, не-мов прин-ц. А по-за-ду йшли ро-ди-чі й до-да-ва-ли свій вне-сок до за-га-ль-но-го шу-му.
Тут, у ве-ли-ких мі-с-тах, бі-лі лю-ди — не та-ка ди-ви-на, як у про-ві-н-ці-ї. Про-те ту-ри-с-ти, пе-ре-бу-ва-ю-чи в кра-ї-ні, ні-би-то зна-хо-дять-ся по-за не-ю. Для при-їж-джих тут по-бу-до-ва-ні ці-лі мі-с-те-ч-ка із го-те-лів, ма-га-зи-нів, ба-сей-нів. Мо-ж-на роз-ва-жа-ти-ся, від-чу-ва-ти се-бе ко-м-фо-р-т-но в но-ме-рах із кон-ди-ці-о-не-ра-ми, але так і не по-ба-чи-ти спра-в-ж-ньої Ін-ді-ї.
Не мо-ж-на зро-зу-мі-ти ін-дій-ців, за-бу-в-ши, що це — гли-бо-ко ві-ру-ю-чі лю-ди. Бі-ль-шість із них спо-ві-ду-ють рі-з-ні те-чії ін-ду-ї-з-му. То-му в ко-ж-но-му на-се-ле-но-му пун-к-ті без-ліч хра-мів. У од-но-му зі свя-тих місць — Врі-н-да-ва-ні — п’ять ти-сяч хра-мів. Хо-ча це — на-віть не мі-с-то, а се-ло. Зра-н-ку, вдень і вве-че-рі в ко-ж-но-му хра-мі про-хо-дять бо-го-слу-жін-ня, мо-ж-на по-чу-ти, як бра-х-ма-ни де-кла-му-ють ве-ди-ч-ні ма-н-т-ри або оспі-ву-ють іме-на Бо-га. У од-них хра-мах прак-ти-ку-ють по-кло-нін-ня Крі-ш-ні або Ві-ш-ну, у ін-ших — Ши-ві, у тре-тіх — сла-в-лять бо-ги-ню Ду-р-гу, яка дає ма-те-рі-а-ль-не про-цві-тан-ня. Ві-ру-ють у Бо-га як бі-д-ні, так і ба-га-ті. Зви-чай-ною є прак-ти-ка, ко-ли лю-ди о че-т-ве-р-тій го-ди-ні ра-н-ку при-їж-джа-ють на ра-н-ко-ве бо-го-слу-жін-ня, а вже звід-ти пря-му-ють на ро-бо-ту. У ви-хі-д-ні до хра-мів при-хо-дять зра-н-ку ро-ди-на-ми, ра-зом із ді-ть-ми, і за-ли-ша-ють-ся тут до ве-чо-ра. Пі-с-ля ра-н-ко-во-го бо-го-слу-жін-ня лю-ди пря-мо в хра-мі мо-жуть по-їс-ти, від-по-чи-ти, по-тім узя-ти участь у ден-но-му і ве-чі-р-ньо-му бо-го-слу-жін-нях. Вдо-ма і на-віть у ав-то-мо-бі-лях ін-ду-сів об-ла-ш-то-ва-ні не-ве-ли-ч-кі ві-в-та-рі із зо-бра-жен-ня-ми Бо-га. Турист
